Мало хто з віруючих православних людей, які мешкали в радянській Росії, аж до середини 90-х років XX століття чув про ченців-пустельників або знав про таємні скити, що існували в роки богоборчої радянської влади в горах Абхазії. Першою книгою, що проливає світло на цей дивовижний феномен, дивом Божим співіснував спільно і одночасно з атеїстичним товариством «соціалізму, що переміг», була написана Ігуменом N книга «У горах Кавказу», створена на підставі щоденникових записок ченця Меркурія (Попова) в 1996 році.
Нова книга Ігумена Ν, який до цього дня подвизається в одному зі скитів Кавказу, продовжує розпочату тему, розповідаючи про дивовижні жінки, подвижниці XX століття, тих, яких весь світ не був гідний. Це саме ті, що блукали пустинями та горами, печерами та ущелинами землі (Євр. 11: 38), не тільки зберігши віру Христову, але й приводячи до неї сотні і тисячі душ, що заплутали в темряві радянського безбожжя. Ця книга відкриває нову сторінку невідомої історії життя російського Православ'я у найжорстокіших лещатах богоборчої держави.
ПЕРЕДМОВА АВТОРА
Неймовірна для багатьох наших сучасників розповідь про життя схимонахині Олени, подвижниці XX століття, виконаної всіма дарами Святого Духа ще від утроби матері своєї (Лк. 1: 15), знову підтверджує неправдиве апостольське слово про те, що Ісус Христос учора і сьогодні, і навіки Той самий (Євр. 13: 8). Життєпис матінки Олени також змушує згадати Боже одкровення пророку Іллі про те, що Господь незважаючи на відпадання від віри всього народу, зберіг Собі сім тисяч вірних, які не схилили коліна перед Ваалом. Справді, не може не дивувати те, що в роки небувалих в історії кривавих гонінь на Церкву, які обрушилися на Росію у XX столітті, Господь у пеклі масового винищення православного народу зберіг у різних кінцях колишньої православної імперії таких людей, які своєю святістю та благодатними даруваннями були подібні до великих древніх святих. Немов вогні в непроникній нічній імлі, що покрила всю Російську землю, вони вказували шлях мандрівникам, що заплутали в ночі. Своїм теплом вони відігрівали замерзлу віру в заледенілих серцях своїх співвітчизників і, зцілюючи тілесні хвороби, одночасно лікували їхні хворі душі. Найнеймовірніше полягало в тому, що ці святі подвижники були відомі не лише віруючим, а й богоборцям. Але в тому й виявилися сила і воля Творця, що, незважаючи на всі хитрощі ворогів Божих, які завдавали святим людям чимало скорбот, загасити ці благодатні вогні вони так і не змогли. Нагадаю читачам лише про найвідоміших чудотворців, по допомогу та пораду до яких вдавалися не лише миряни, а й священнослужителі у ті страшні роки.
Так, наприклад, у перше десятиліття після Жовтневого перевороту, коли Церква потрясали не тільки криваві гоніння, а й внутрішні розколи, такими маяками, що зберегли безліч православних християн від помилок і вказували на справжній шлях, були преподобний Нектарій Оптинський і черниця Бородинського монастиря, . У наступні роки тотального атеїзму світлом Божим просвічували православний народ старці Зосима (в схимі Захарія) і преподобний Серафим Вирицький, свята блаженна Матрона Московська, преподобний Кукша Одеський і преподобний Севастьян Карагандинський, схіїгумен Сава (Остап Божі люди. Саме такою свічкою Божою, запаленою в південно-західних межах колишньої імперії Самою Царицею Небесною, була пам'ятна схимонахиня Олена, яка безліч людей не тільки в Кавказькому регіоні, а й тих, хто приїжджав до неї з інших областей нашої Батьківщини, повертала до віри отців, спрямовуючи на шлях порятунку.
Важливо відзначити, що про події життя схимонахини Олени та її рідної сестри, черниці Ніни, яка також мала дари Святого Духа, хоча завжди намагалася приховувати їх, я дізнався з перших рук, тобто безпосередньо від людини, яка близько сорока років мала щастя жити, користуючись порадами цих подвижниць. Неправдивість слів духовного сина матінки Олени, схіархімандрита Сави, відомого і шанованого всією Грузією та Грецією, підтверджується багатими дарами Святого Духа, які отримав цей старець від Бога за молитвами його духовної матері. Автор цієї книги і сам був свідком зцілень, які робив старець, молитвою та дотиком своїх рук до хворого місця страждаючих, причому робив це тихо, смиренно і без жодного зовнішнього ефекту. Лікарі з лікарні у Фессалоніках, де одного разу лежав отець Сава у короткий період свого життя у Ватопедському монастирі Святої Гори, бачачи безліч зцілень, які робив хворий старець, перебуваючи у них на лікуванні, казали: «Якщо отець Сава довше затримається у нашій лікарні, все залишимося без роботи. Вся Греція йде до нього! Практично те саме можуть сказати і грузинські лікарі, тому що кількість зцілених батьком Саввою невиліковних хворих у Грузії просто не піддається обчисленню. Тепер, коли 96-річний старець наближається до свого результату з цього тимчасового життя, ми можемо говорити про це, не боячись зашкодити його смиренності. Але крім того, саме життя, слова і поради матінки Олени, у передачі отця Сави, мають свою власну глибоку внутрішню достовірність, ні в чому не входячи в протиріччя з життям, вчинками і словами православних святих отців і вчителів Церкви.
Приводом для написання цієї книги стали такі обставини. Через рік після того, як мною була закінчена книга «У горах Кавказу» (1996), написана на основі спогадів ченця Меркурія (Попова), ім'я якого я вирішив поставити на обкладинці, мені захотілося зібрати додатковий матеріал про життя інших подвижників, які переховувалися в Кавказьких горах від переслідування влади у роки гонінь. З цією метою в 1997 році мені необхідно було вирушити до Тбілісі, щоб зустрітися зі Святішим Католікосом-Патріархом Ілією, який протягом десяти років (1967—1977) керував Сухумо-Абхазькою єпархією і особисто знав багатьох подвижників Абхазії та Грузії. Дуже доступний і привітний у зверненні Патріарх Ілля, дізнавшись про те, що я збираю матеріал про подвижників Кавказу, попросив свого секретаря, Шорену, покликати до нього до кабінету схіархімандрита Саву з Цалки, який того дня за якимось своїми справами приїхав до Патріархії. .
Отець Сава, 75-річний монах-грек, з яким ми познайомилися в кабінеті Святішого Патріарха Іллі, здивував мене своєю юнацькою рухливістю та ясним, чистим поглядом. Хоч як це дивно, але виявилося, що він тут, у Грузії, читав мою маленьку книжку «Відповідь священика жінці, одержимій бісами», видану в Москві за кілька років до нашої зустрічі. Думаю, що саме тому він з радістю погодився розповісти мені про схимонахина Олену — дивовижну подвижницю, яка протягом тридцяти п'яти років була його духовною матір'ю. Один лише той факт, що мати Олена зі своїх вісімдесяти трьох років чернечого життя п'ятдесят років разом із сестрою подвизалася в Абхазії, в ущелині річки Джампал, неподалік Амткельського озера, справив на мене величезне враження. Такий початок обіцяв розкрити нову сторінку подвижницького життя віруючих людей у роки тотальної війни з релігією. І, на мою думку, мої очікування не були обдурені. Але про це нехай судить читач.
Отже, ми сіли в машину і по гірській вибоїстій дорозі вирушили до місця служіння отця Сави. Містечко Цалка, розташоване на висоті близько 1600 метрів над рівнем моря, протягом майже 200 років було місцем компактного проживання малоазійських греків, що втекли від утисків турків до Російської імперії з територій Туреччини та Вірменії, що прилягають до Чорноморського узбережжя. Після недільної служби та численних щоденних потреб, у яких отець Сава попросив мене надати йому допомогу, ми розташовувалися в його будиночку поруч із церквою і, затопивши буржуйку, продовжували розмову, розпочату ще напередодні. Частково на диктофон, а коли закінчувалася плівка, за допомогою авторучки та блокнота, я записував його розповіді про те, що він бачив на власні очі і що чув з вуст самої матінки Олени чи її сестри.
Згодом, коли батько Сава у 2000-х роках перебрався до Тбілісі, там, на квартирі, що розташована неподалік станції метро «Ісані», мені вдалося доповнити його розповіді іншими його спогадами. Крім того, послушниця старця схимонахиня Ніна, яка пережила кілька разів клінічну смерть, передала мені записи про посмертні явища схімонахіні Олени, яка неодноразово повертала її до життя. Про чудову допомогу, отриману від схимонахини Олени, розповідала й інша послушниця старця, доктор біологічних наук Лела Баркая. Частину відомостей про життя матін Олени та Ніни мені вдалося отримати від колишніх мешканців грецьких сіл Георгіївка та Чини, які після закінчення війни 1992—1993 років перебралися до Сухума.
Щоб життєпис двох чудових подвижниць XX століття не був сухим перерахуванням окремих епізодів їхнього життя, я цілком свідомо вирішив зробити його більш живим і легко читати. Така форма розповіді була позитивно сприйнята багатьма читачами моєї книги «У горах Кавказу», що й навело мене на думку зберегти цей стиль у новій книзі про подвижниці Абхазії. Для цього було необхідно всі епізоди, розказані різними людьми в різний час, вибудувати в хронологічному порядку, а потім отриманий каркас «одягти плоттю», доповнивши історичними даними, докладнішими діалогами, а також описами тих місць, де відбувалися ті чи інші події. Зробити це було нескладно, оскільки, трудячись у гірському скиту, я протягом багатьох років мав можливість вивчати кавказьку природу, особливості людських відносин, чернецтво та церковне життя мешканців Абхазії та прилеглих територій.
Слід також зазначити, що в діалогах я не намагався передати розмовний стиль отця Сави (на той час — послушника Христофора), головного свідка та оповідача, оскільки він, народившись у середовищі грецької діаспори Абхазії, так і не навчився правильно говорити російською мовою. Його промову, безумовно, зрозуміти було можна, але на папері вона була б неприйнятною. Цілком зберігаючи сенс його оповідань, мені довелося передавати їх так, ніби він усе це розповідав російською. Природно, у діалогах батька Сави з матінкою Оленою та з іншими героями його спогадів мені доводилося викладати їхню розмову літературною мовою, дбаючи більше про сенс тексту, ніж про особливості мови героїв, оскільки більшість із них особисто мені не були знайомі.
Насамкінець хотілося б попередити тих, хто триматиме в руках цю книгу, що її не слід читати людям, не знайомим з житіями святих, оскільки такий читач неодмінно спокуситься великою кількістю чудес, розказаних схіархімандритом Саввою, який був живим свідком багатьох з них. Заздалегідь прошу у читачів вибачення, але я змушений був записувати все те, про що мені особисто розповів цей свідок життя обох матінок, оскільки я не можу поставити під сумнів чесність та щирість оповідача.