«Головне – до Євангелія встигнути»
Напевно, це бачив кожний постійний парафіянин. Храм повільно заповнюється: на «Господи, спаси благочестиві» людей трохи більше. Після «Оголошені, вийдіть!» - Ще. До Причастя підтягуються сім'ї з дітьми. Після «Отче наш» частина виходить, після «Алілуйя» – ще частина, а до відпустки у храмі залишаються найстійкіші.
На жаль, мабуть, кожен хоч раз так чинив.
«Я не причащатимуся, тому піду після “Отче наш”!» – «А я не причащатимуся, тому просто запізнюся». – «А я якраз причащатимуся, ну так головне до Євангелія встигнути!»
Боюся висловитись банально. Це не ввічливо. Так не можна ні з братами та сестрами, ні з духовенством, ні з Самим Богом.
Господь ганьбить невихованість і нетактовність. У притчі про званих та вибраних господар дуже обурений відмовою гостей прийти до його сина на прийом з нагоди весілля, хоча, здавалося б, у всіх у них утворилися дуже важливі справи. Один навіть одружився. Але, з погляду господаря, це їх не виправдовує.
Взагалі-то господар має рацію. По-перше, можна було б попередити. По-друге, здійснити угоду з нерухомістю можна було на день раніше, на день пізніше або, зрештою, того ж дня, але за кілька годин; куплені воли нікуди за добу не втечуть, а раптове весілля і саме в день важливого прийому - це просто безглуздість. Що, в давній Юдеї РАГС лише один день на місяць працював?
Хазяїн – людина гостинна, вона готова друзів знайти і на вулиці. Але людину в «не шлюбному одязі» виганяє геть. Якщо не вдаватися в тлумачення різного рівня історичної достовірності, то фактично це виглядало так: вилізла людина з-за керма свого трактора і, навіть руки не помивши, у штанах, забруднених машинним маслом, пахнувши потім, сів за святковий стіл – мабуть, вважаючи, що ось тільки на нього тут все й чекають. Ну прямо герой пісні Бориса Гребенщикова «Два трактористи»: «Один Жан-Поль Сартра плекає в кишені і цією свідомістю гордий». Справді, друже мій, тебе не випити пива приятелі після зміни звуть. Міг би хоч сорочку змінити.
До Причастя – у гості на тортик?
Спробуємо уявити продовження бенкету. Ось внесли гаряче, потім фрукти і, нарешті, весільний торт - і тут один із гостей смачно облизує ложку, шумно сякається в серветку, встає і йде, не засуваючи стілець і не прощаючись.
Приблизно такою самою невихованістю, що межує з хамством, є раптовий відхід з Літургії. Або прихід одразу «до столу» – тобто до Євхаристії.
Одна річ, коли на Літургію спізнюється мама з маленькою дитиною, по дорозі сумбурно молячись, як могла б молитися якась поспішна на вечерю з притчі самотня швачка: «Господи, він у мене непосидючий такий, вибач, будь ласка, ми так, на хвилинку буквально, тільки привітати, на філіжанку чаю».
Інше – коли молоді, міцні люди за свічковим ящиком запитують: «А скільки причастя? В одинадцятій – одинадцятій п'ятнадцять? Оооокей!» – і наступного дня приходять рівно до одинадцятої. Коли у вас там торт винесуть? А смачний торт? Чи так, вафельний? Ось до нього й прийдемо! І відразу підемо. «Що ви вже йдете? – А хіба щось залишилося?» - Як швидко оповідається в енциклопедії повсякденного життя, повісті А. А. Мілна «Вінні-Пух і все-все-все».
«Мене чекають великі справи!»
Євангеліст Іван розповідає про останню вечерю Христа з апостолами без особливих подробиць, зате ретельно описує, що відбувається після: обмивання ніг, довга, вдумлива розмова. Між іншим, саме в цій бесіді Господь залишає свою унікальну, нову заповідь, яка навіть перекриває золоте правило моральності «полюбити ближнього, як самого себе».
– Заповідь нову даю вам, та любіть один одного; як Я полюбив вас, так і ви любите один одного, – говорить Господь. І цим нагадує: мірилом нашого ставлення до ближнього є у перспективі не ми («як себе»), а Він («як Я полюбив вас»).
Тобто нам заповідана любов до самопожертви. До Хреста заради одне одного.
Сучасність такого не схвалює. Спроби жертвувати собою з кожного приводу, як вважається, нерідко і найчастіше призводять до неврозу. Тому багато хто сьогодні вважає, що жити треба для себе. В своє задоволення. Своїм життям. І з ними важко не погодитися.
Та й чого це я все «вони» та «сьогодні»? Ми завжди не хочемо жертвувати собою, тому що «я в мене один». І навіть віддати після Причастя зайві п'ятнадцять хвилин свого часу Богові як, висловлюючись мовою сучасної філософії, нашому «Абсолютному Іншому», як персоніфікації нашого «ближнього взагалі», а не конкретних мами, тата, брата, друга, що лежить на дорозі побитого мандрівника, що проходить повз самарянина, що висить на сусідньому хресті розбійника - це часто подвиг, що важко здійснити, як подвиг не усвідомлюваний. Адже на мене чекають великі справи! Я не можу чекати!
Проблема в тому, що ми надто рано виходимо з-за столу та пропускаємо найважливіші розмови. А якщо ми вдумаємося в цей вірш (Ів.13:34), ми зрозуміємо найголовніше: «Нехай любите одне одного». Христос не закликає нас до нерозділеної любові. Ми разом стоїмо перед Ним, як Він стоїть перед нами, і це називається Церква.
Отже, перебування з Богом – це не лише прийняття Святих Дарів. Причастя – не магічна практика. Перебування з Богом є ще й перебуванням з громадою.
З братами та сестрами, яких ми, може, навіть не знаємо. І закінчення Літургії – всіма разом, єдиним серцем, а не унікальними споживачами Його Тіла – про це нагадує.
Навіщо Богові наше «дякую»?
Головне наше Таїнство називається Євхаристія, тобто «Подяка», та ось слів подяки за нього не так багато. Зізнаємося, цьому сприяє і певний перекіс у наших молитвословах, коли Наслідування до Причастя займає в чотири рази більше сторінок, ніж Подячні молитви, і сам статут богослужіння, коли винос Чаші розглядається як розв'язка богослужіння (тоді як він скоріше є кульмінацією).
«Ну навіщо Богові наше «дякую»? І взагалі, «дякую» на хліб не намажаєш, у кишеню не покладеш», – відмахнеться квапливий парафіянин, спішно застібаючи куртку і тікаючи в морозну далечінь – геть із території храму. І помилиться. Тому що з цих самих «дякую» і складається наше ставлення до Бога та Його Таїнства.
Апостол Іван запитує: «Той, хто не любить брата свого, якого бачить, як може любити Бога, Якого не бачить?». (1 Ів. 4:20). Саме чудове, що саме Літургія дозволяє «побачити», «відчути» Бога через Таїнство Його Тіла. «Відехом Світло Істинне, приянням Духа Небесного», – співає Церква відразу після нього.
Втім, наш квапливий парафіянин, можливо, до цих слів не дістав. І дуже дарма. Подяка (а хвилини, що залишилися, до кінця богослужіння – це час подяки) – це не тільки відплата добром на добро, але й осмислення цього отриманого добра, колективна рефлексія над Дарами. У цій рефлексії фактично усувається ієрархія, про що свідчить заамвонна молитва, яку вимовляє священик із середовища народу (усю Літургію, нагадаємо, він провів на сходинку вище – на амвоні та вівтарі, тим самим виступаючи як, з одного боку, жива ікона Бога, а з іншого – старшого представника громади).
«Всяке давання благо, і всякий дар досконалий є, сходи від Тебе, Отця Світлів; і Тобі славу, і подяку, і поклоніння віддаємо, Отцю і Сину і Святому Духу, нині і повсякчас і на віки віків», – дякує священик від імені всіх нас, і ми приєднуємося до цієї подяки. Так з наших приватних подяк, з'єднаних у єдину подяку, яка і звучить у заамвонній молитві, як би складається Подяка вселенська – та сама вічна Євхаристія, що вічною Новістю та вічним спогадом звучатиме наступного дня у новій Літургії.