Сенс істинного батьківства - це дар життя, що означає надання іншій людині простору для власного вільного буття. Духовне синівство не може існувати без духовного батьківства, і його сенс — вільне прийняття свого власного буття як дарованого буття. У духовному житті, незалежно від статі та віку осіб, «батько» та «син» — це метафори, що виражають певне міжособистісне ставлення. Тож у християнської традиції відомі як духовні отці, а й духовні матері.
Оскільки те саме ставлення між батьком і сином поширюється на Божественні Особи Святої Трійці, стає зрозуміло, наскільки серйозне це питання. Адже людині, якій не вдалося пережити досвід істинного батьківства та істинного синівства у духовній сфері, загрожує небезпека взагалі не пізнати справжнього, особистісного ставлення до Бога.
Духовне батьківство у виставі Євагрія — це аж ніяк не ізольоване явище, воно має своє богословське місце у Домобудівництві порятунку. Воно є наслідуванням Христа через участь у Його справі, а саме у справі порятунку людського роду, яке повинно привести людей від зла до чесноти (через діяння) і від незнання – до пізнання Бога (за допомогою споглядання). Тим самим духовне батьківство є братством між ангелами та праведниками, адже наш Спаситель здійснює Свою справу серед нас за допомогою ангелів!
До ангелоподібного служіння духовного отця належить не лише повчання, але й клопотана молитва, властива праведникам. «Праведно [молитися] — означає молитися не тільки про власне очищення, а й про всякого одноплемінника свого, щоб наслідувати ангельський образ [життя]». Євагрій має на увазі тут ті місця Святого Письма, де ангели постають посередниками людських молитов перед Богом. Однак, поряд з ангелами, такими посередниками можуть бути святі і праведники.
Завдання духовного отця є двояким, відповідно до двох ступенів духовного життя: насамперед, вести за собою інших «від зла до чесноти» шляхом творіння (тобто виконання євангельських заповідей) і, по-друге, приводити людей «від незнання до пізнання Бога» шляхом духовної науки. Друге неможливе без першого. Людина, яка страждає від душевних пристрастей, повинна спочатку знайти «здоров'я душі», щоб її дух міг «рухатися розумно (logikōs)», згідно зі своїм природним призначенням, і спрямувати на пошуки Бога.
Таким чином, духовний отець — це лікар і вчитель в одній особі, на образ Христа, Якого Євагрій часто називає «лікарем душ». Саме духовному отцю як нікому іншому відомо, «які лікарські засоби ведуть від зла до чесноти та від незнання до ведення».
Сьогодні стало модним пропонувати кожному бажаючому кошти та шляхи досягнення «особистого богопізнання», які часто не потребують особливих зусиль. Публічні лекції, семінари та неосяжний потік відповідної літератури — все це створює враження, що фактично тільки від самої людини залежить, який саме досвід богопознання вона отримає і наскільки цей досвід буде глибоким. Безсумнівно, багато хто відчуває сьогодні справжню тугу дивним чином «віддаленого» Бога. Однак сувора стриманість святих отців з цього питання показує, що тут ми надто часто маємо справу зі штучно викликаними станами свідомості, а аж ніяк не з справжнім досвідом богопізнання. Ця небезпека була добре відома давнім, про що говорить нижченаведене попередження: «Як страждаючому хворобою очей не принесе користі напружене дивляться на пекуче сонце в самий полудень, коли погляд не прикривається нічим, так і розуму пристрасному і нечистому зовсім не принесе користі мисленне уявлення трепет і надприродну молитву в дусі та істині. Навпаки, [подібна зухвалість] спричинить обурення Божества». У цій цитаті зі знаменитого твору Євагрія «Слово про молитву» стриманість, скромність у духовних питаннях є формою самодисципліни.
Вона застерігає нас від імітації тих станів, які ми тільки читали, але які ніколи не відчували самі. Адже така імітація — це зрештою сурогат (anatypōsis) справжнього досвіду. Будучи позбавлена будь-якої істинності, вона згубна для духовного життя.
Отже, духовного отця можна порівняти з художником чи, точніше, з реставратором. Він не повинен формувати ввірений йому «образ Божий» за своєю власністю, копіюючи себе самого; навпаки, він повинен намагатися уподібнити його до Первообразу, тобто Христа. І якщо одному з цих «образів» трапиться впасти в гріх під впливом демонів і зазнати осквернення, духовний отець, незважаючи на це, любитиме його, як любить Першообраз — тобто Самого Бога. Адже навіть у оскверненій гріхами людині зберігається образ Божий! Духовний отець знайде засіб і спосіб знову «набути» його для Бога, Який хоче, щоб усі люди спаслися і досягли пізнання Істини.
Дивним чином духовний отець стає співпрацівником Небесного Батька у справі спасіння людини, — Батька, який визначив нас до того, щоб «після всіх століть уподібнитися образу Свого Сина»